— Треба ж, як вчасно він утік! — Максим навіть не намагався приховати полегшення. — Мені ж учора лікар сказав, що в мене алергія на котів. Уявляєш, скільки років жив із Бубликом і не знав!
Ірина стояла посеред коридору, стискаючи в руках порожню мисочку. Ще вранці Бублик крутився під ногами, випрошуючи сніданок, а тепер чоловік розповідав, що кіт вискочив за двері, поки він виносив сміття.
— І ти навіть не спробував його наздогнати?
— Іро, я ж пояснив! Побіг сходами, потім надвір. Немає його! Що я мав зробити?
— Подзвонити мені, наприклад! Він зник три години тому, а я дізнаюся про це тільки зараз!
Максим роздратовано зітхнув.
— Ти через кота влаштовуєш допит, наче я злочинець. Може, досить? Він не маленький, знайде собі дорогу.
Ірина нічого не відповіла. Взяла куртку, пакетик із кормом і вийшла шукати Бублика.
Вона ще не знала, що чоловік збрехав їй тричі за останні п’ять хвилин. І що зникнення кота було лише початком історії, після якої в їхній квартирі стане на одного мешканця менше. Але зовсім не того, на кого розраховував Максим.
Ірина обійшла подвір’я тричі. Заглядала під припарковані машини, кликала Бублика біля підвалу, трусила пакетом із кормом. Двірник допоміг їй перевірити кущі за будинком, а сусідка з першого поверху пообіцяла придивлятися до рудих котів.
Додому вона повернулася майже опівночі. Максим лежав на дивані й дивився телевізор.
— Не знайшла? — запитав він, навіть не повернувши голови.
— Ні. Завтра розклею оголошення. І напишу в усі місцеві групи.
— Іро, тільки не починай витрачати гроші на якісь винагороди. У нас зараз із фінансами не дуже.
Вона подивилася на чоловіка. Шість років Бублик жив із ними, спав у ногах, зустрічав Максима з роботи. А тепер той говорив про нього так, ніби загубилася стара пара капців.
— До речі, — Максим вимкнув телевізор. — Треба буде добре прибрати квартиру. Лікар сказав, що алергени ще довго залишаються на меблях.
— Покажи мені результати аналізів.
— Які аналізи?
— Ті, за якими тобі встановили алергію.
Максим на мить розгубився.
— Вони в електронному кабінеті. Потім покажу. Ти краще відпочинь, завтра на роботу.
Ірина не стала сперечатися. Але вперше за багато років їй здалося, що чоловік боїться не її запитань, а власних відповідей.
Наступного ранку вона надрукувала двадцять оголошень із фотографією Бублика. На кожному написала номер телефону й пообіцяла винагороду тому, хто знайде кота.
Максим, побачивши папірці на кухонному столі, скривився.
— Ти серйозно? П’ять тисяч гривень за кота?
— За нашого кота.
— Іро, мені премію другий місяць не платять. Може, почнеш думати про сімейний бюджет?
— А ти почнеш думати про те, що я його люблю?
Чоловік промовчав.
Останні кілька місяців Максим справді скаржився на роботу. Компанія втратила великого клієнта, керівництво скоротило бонуси, а працівникам натякнули, що незабаром можуть початися звільнення.
Ірина намагалася підтримувати чоловіка. Вони рідше ходили в кафе, відклали купівлю нової пральної машини, навіть відмовилися від запланованої відпустки.
Тому чек із готелю, який вона знайшла через три дні, спочатку викликав у неї не ревнощі, а здивування.
Папірець лежав між сидінням і центральною консоллю автомобіля. Ірина шукала свою загублену сережку, коли помітила край білого чека.
Номер на двох. Одна ніч. Дата — минула п’ятниця.
Саме того вечора Максим повернувся додому майже об одинадцятій і сказав, що затримався на нараді.
Ірина сфотографувала чек і поклала назад.
За вечерею вона обережно запитала:
— Максе, а ти минулої п’ятниці точно був на роботі?
— А де ж іще?
— Просто згадала, що ти дуже пізно повернувся.
— Я ж розповідав. У нас перевірка від центрального офісу. Що за допит сьогодні?
Він говорив упевнено. Навіть не відвів погляду.
Ірина кивнула, хоча всередині все похололо.
Тієї ночі вона довго не могла заснути. Згадувала останні місяці: раптові відрядження, телефон екраном донизу, новий пароль, незрозумілі витрати.
А ще — дивну алергію, яка з’явилася саме тоді, коли зник Бублик.
За тиждень Максим майже повністю змінив їхню квартиру. Він виправ усі покривала, замовив хімчистку дивана, прибрав котячу лежанку й навіть запропонував викинути старий килим.
— Ти ж раніше пилосос у руки не брав, — зауважила Ірина.
— Раніше я не знав, від чого постійно чхаю.
— Але ти ніколи не чхав біля Бублика.
— Іро, ти лікар чи хто?
Вона працювала адміністраторкою в приватній клініці й чудово знала, що алергія справді може з’явитися в дорослому віці. Але також знала, що діагноз не встановлюють лише зі слів пацієнта.
Того вечора Ірина запропонувала записати Максима до хорошого алерголога.
— Не треба. Я вже лікуюся.
— Чим?
— Таблетками.
— Якими?
— Господи, Іро! Може, ти ще перевірятимеш, як я їх ковтаю?
Він грюкнув дверима спальні.
Ірина залишилася на кухні. Тепер вона була майже впевнена, що чоловік щось приховує. Але як пов’язати готель, алергію та зникнення кота, поки не розуміла.
Відповідь прийшла несподівано.
У четвер їй зателефонувала незнайома жінка.
— Добрий день. Ви шукаєте рудого котика на ім’я Бублик?
Ірина так міцно стиснула телефон, що заболіла долоня.
— Так! Ви його знайшли?
— Здається, так. У нього біла плямка під підборіддям і надщерблене праве вушко?
— Так! Це він!
Жінка пояснила, що працює у невеликому продуктовому магазині за кілька кілометрів від їхнього будинку. Два тижні тому біля складів з’явився рудий кіт. Спочатку ховався, а потім почав підходити до людей.
— Ми його підгодовували. А сьогодні побачила ваше оголошення в інтернеті.
За сорок хвилин Ірина вже тримала Бублика на руках.
Кіт схуд, шерсть стала брудною, але він одразу впізнав господиню. Притиснувся до її куртки й голосно замуркотів.
— Дякую вам! — Ірина ледве стримувала сльози. — Я вже думала, що ніколи його не побачу.
— Та нема за що. Добре, що знайшовся. Хоча дивна історія з ним вийшла.
— Яка історія?
Жінка зам’ялася.
— Не хочу нічого вигадувати. Але наш охоронець казав, що бачив, як одного вечора біля складів зупинилася машина. Чоловік випустив із неї кота й поїхав. А наступного ранку ми знайшли вашого рудого.
Ірина відчула, як серце почало калатати.
— А машину він запам’ятав?
— Начебто темна «Шкода». Але краще самі в нього запитайте.
У Максима була темно-синя «Шкода».
Дорогою додому Ірина кілька разів хотіла зателефонувати чоловікові. Влаштувати скандал, вимагати пояснень, розповісти, що знає про машину.
Але потім згадала чек із готелю.
І вирішила поки мовчати.
Бублика вона відвезла до ветеринара. Лікар оглянув кота, не виявив серйозних проблем і порадив кілька днів спостерігати за його станом.
Після цього Ірина зателефонувала сестрі.
— Оксано, можна Бублик трохи поживе в тебе?
— Знайшовся?! Іро, чому ти одразу не сказала?
— Бо я ще сама не знаю, що робити. Але, здається, скоро розлучатимуся.
Сестра не стала розпитувати телефоном.
У суботу Максим повідомив, що наступного тижня поїде у відрядження. Ірина спокійно вислухала його й сказала, що теж збирається на кілька днів до сестри.
— От і добре, — надто швидко відповів чоловік. — Відпочинеш трохи.
— Ти навіть не запитаєш, чому я їду?
— А що тут такого? Давно в Оксани не була.
Того вечора Максим уперше за довгий час був у чудовому настрої. Замовив піцу, запропонував подивитися фільм, навіть обійняв дружину.
Ірина сиділа поруч і думала, як легко людина може брехати тому, з ким прожила дванадцять років.
У понеділок вона зібрала невелику сумку й поцілувала чоловіка на прощання.
— Гарного відрядження.
— І тобі добре відпочити.
Максим зачинив за нею двері й одразу взяв телефон.
— Алло, все вийшло. Квартира вільна. Приїжджай увечері.
Він не знав, що Ірина стояла за дверима, бо навмисно залишила ключі на тумбочці. І почула кожне слово.
Увечері Максим зустрів Аллу біля під’їзду.
Вона була невдоволена.
— Сподіваюся, тут справді немає кота? Бо минулого разу я пів години чхала після твоєї куртки.
— Немає. Я ж сказав, він утік. І квартиру всю вичистив.
— А дружина?
— У сестри. До п’ятниці не повернеться.
Алла задоволено усміхнулася.
— Нарешті. Бо ці готелі вже набридли.
— Мені теж. Тим більше зараз із грошима туго.
Вони піднялися ліфтом.
Максим відчинив квартиру, пропустив Аллу вперед і раптом завмер.
На дивані сиділа Ірина.
А поруч, на своєму улюбленому пледі, лежав Бублик.
— Привіт, — спокійно сказала вона. — Як відрядження?
Алла зупинилася посеред коридору.
— Максиме, що це означає?
— Іро, я можу все пояснити…
— Чудово. Тоді почни з того, як Бублик опинився за сім кілометрів від дому.
Чоловік зблід.
— Я не розумію…
— А я вже розумію. І про готелі, і про твою алергію, і про те, навіщо тобі знадобилася квартира без кота.
Алла повільно повернулася до Максима.
— Ти ж казав, що ви розлучаєтеся!
Ірина гірко всміхнулася.
— Справді? А мені він чомусь забув повідомити.
— І що квартира після розлучення залишиться тобі! — продовжила Алла.
— Оце вже цікавіше, — Ірина підвелася. — Квартира моя. Я отримала її від бабусі ще до весілля. Максим тут навіть не зареєстрований.
Алла кілька секунд дивилася на коханця.
— Тобто ти брехав мені два роки?
— Алло, зачекай…
— Не торкайся мене!
Вона схопила сумочку й попрямувала до виходу.
Максим кинувся слідом, але Алла зачинила двері просто перед його носом.
У квартирі стало тихо.
— Іро, послухай, — нарешті заговорив він. — Я заплутався. На роботі проблеми, постійний стрес…
— І тому ти завів коханку?
— Це була помилка.
— Дворічна?
Максим опустив очі.
— Я не хотів тебе втрачати.
— Зате Бублика втратити не боявся.
Він мовчав.
— Ти знаєш, що я два тижні шукала його щовечора? Що плакала, бо думала, ніби він десь голодний і наляканий? А ти сидів поруч і дивився, як я страждаю.
— Я думав, його хтось забере…
— Ти думав тільки про себе.
Ірина підійшла до шафи й дістала дорожню сумку чоловіка.
— Збирай речі.
— Ти серйозно? Через кота руйнуватимеш сім’ю?
Вона подивилася на нього так, що Максим замовк.
— Ні. Через чоловіка, який зраджував мене два роки, витрачав наші гроші на готелі, брехав про хворобу й вивіз беззахисну тварину за місто. А потім ще й дивився мені в очі, коли я її шукала.
Максим спробував щось сказати, але не знайшов слів.
За годину він пішов.
Наступного ранку Ірина прокинулася від знайомого муркотіння. Бублик лежав поруч, поклавши лапу їй на руку.
Вона погладила його за вухом і вперше за багато днів усміхнулася.
Увечері Максим надіслав повідомлення: «Може, поговоримо? Я все усвідомив».
Ірина довго дивилася на екран, а потім відповіла:
«Знаєш, ти мав рацію. У нашому домі справді з’явилася алергія. Тільки не на кота, а на брехню. І найкраще лікування — прибрати її причину».
Вона заблокувала номер і пішла насипати Бубликові корм.
Кіт нетерпляче крутився біля мисочки, наче нічого особливого не сталося.
Ірина усміхнулася.
Колись Максим сказав, що Бублик зник дуже вчасно.
Тепер вона розуміла: кіт повернувся ще вчасніше.
