— Ти що, зовсім знахабніла?! — Віктор кричав так голосно, що Аллі довелося відсунути телефон від вуха. — Мати зранку чекає, картоплю треба копати, а ти по горах роз’їжджаєш?!
— Вітю, не кричи. Тут такий гарний краєвид, а ти мені всю насолоду псуєш.
— Який ще краєвид?! Ти взагалі розумієш, що наробила? Мати вже двічі тиск міряла!
— То нехай утретє поміряє. А я піду на сніданок. Тут, уявляєш, його готують не мені, а для мене.
Алла вимкнула телефон, поклала його на тумбочку й підійшла до вікна. За ним височіли вкриті лісом гори, а десь унизу шуміла річка. Вперше за багато років суботній ранок починався не з будильника о шостій, не з поспішно випитої кави й не з чоловікового бурчання.
Вона була в Карпатах. Сама. І жодна картоплина у світі зараз її не хвилювала.
А почалося все сім років тому.
Коли Віктор уперше запропонував допомогти його матері на дачі, Алла навіть зраділа. Свіже повітря, природа, власні овочі. Чому б і ні?
Тамара Павлівна мала шість соток землі за тридцять кілометрів від міста. Невеличкий будиночок, стареньку теплицю, кілька яблунь і город, який, здавалося, займав усю решту ділянки.
— Мені вже важко самій, — жалілася свекруха. — Спина болить, ноги крутить. А земля ж не чекатиме.
Першого року Алла допомагала охоче. Садила розсаду, полола грядки, збирала огірки. Навіть навчилася правильно підв’язувати помідори.
А потім якось непомітно допомога перетворилася на обов’язок.
Щоп’ятниці Віктор оголошував:
— Завтра до мами. Виїжджаємо о сьомій.
І не питав, чи має дружина інші плани.
Алла працювала бухгалтеркою у великій торговельній компанії. П’ять днів на тиждень сиділа над цифрами, звітами й накладними. Ввечері готувала вечерю, прибирала, прала. А у вихідні замість відпочинку отримувала сапу.
Віктор тим часом знаходив собі справи значно приємніші.
То паркан потрібно було оглянути. То сусід кликав обговорити ремонт автомобіля. То раптом так боліла спина, що доводилося полежати в гамаку.
— Ти ж краще знаєш, де що росте, — пояснював він дружині. — Я тільки заважатиму.
Тамара Павлівна теж мала дивовижну здатність хворіти саме тоді, коли починалася важка робота.
— Ой, щось серце прихопило. Аллочко, ти там сама закінчи, а я піду приляжу.
Але варто було приїхати її доньці Ірині, як свекруха миттєво оживала.
Ірина з’являлася на дачі переважно наприкінці літа. Привозила двох дітей, відкривала багажник і починала командувати:
— Мамо, мені помідорів побільше. І перцю. Огірки вже не треба, я минулого разу набрала.
Алла спочатку мовчала. Ірина сама виховувала дітей, працювала продавчинею, грошей їй нібито постійно бракувало.
Та одного вересневого дня терпіння ледь не урвалося.
Вони з Віктором цілий день викопували картоплю. Точніше, Алла копала, а чоловік носив мішки й раз у раз зникав поговорити із сусідом.
Увечері приїхала Ірина.
— О, якраз вчасно! — зраділа вона. — Вітю, завантаж мені чотири мішки.
— А нам? — не витримала Алла.
Ірина здивовано підняла брови.
— А вам навіщо стільки? Ви ж удвох живете.
— Ми удвох її й садили. І підгортали. І викопували.
— Алло, не починай, — втрутилася свекруха. — У сестри діти. Тобі шкода?
Віктор тоді тільки зітхнув:
— Ну справді, навіщо сваритися через картоплю?
Додому вони привезли невеличке відро бульби, пакет моркви та три кабачки.
Наступного дня Алла купила в супермаркеті картоплю на вечерю.
Цього літа все стало ще гірше.
У червні Алла попросила чоловіка поїхати на вихідні до озера. Хотіла просто полежати на березі, почитати книжку, побути вдвох.
— Не вигадуй. У мами полуниця пропаде.
У липні запропонувала відвідати подругу в іншому місті.
— А огірки хто збиратиме?
У серпні попросила хоча б одну суботу залишитися вдома.
— Ти що, не розумієш? Помідори самі себе не законсервують.
Алла вже ненавиділа ці помідори.
Одного разу, повернувшись із дачі, вона заснула просто на дивані, навіть не повечерявши. Вранці прокинулася від болю в спині й побачила на кухні немитий посуд.
Віктор сидів за столом із телефоном.
— А що в нас на сніданок?
Алла подивилася на нього й раптом зрозуміла, що не хоче навіть відповідати.
Останньою краплею став день народження Тамари Павлівни.
За святковим столом зібралася вся родина. Ірина принесла торт, Віктор подарував матері новий електрочайник, а Алла ще зранку приготувала салати, запекла м’ясо й накрила стіл.
Після другого тосту Ірина почала розповідати про свої заробітки.
— Цього року домашня консервація чудово пішла! Особливо аджика. У мене вже постійні покупці є.
— Яка аджика? — перепитала Алла.
— З помідорів, звісно. Мамині ж такі смачні! Я ще перцю додала, часничку. По сто двадцять гривень баночка йде.
Алла повільно поклала виделку.
— Ти продаєш урожай із дачі?
— Ну так. А що?
— Той урожай, який я все літо вирощую?
Ірина пирхнула.
— Господи, почалося. Мамо, ти чуєш?
Тамара Павлівна відставила чашку.
— Алло, я тебе не розумію. Ти допомагаєш родині чи на заробітки до мене їздиш?
— Я просто питаю, чому мені доводиться купувати овочі в магазині, коли я ціле літо працюю на вашому городі.
— Бо ти невдячна! — відрізала свекруха. — Я вас свіжим повітрям забезпечую, природою. Інші за таке гроші платять.
За столом хтось засміявся.
А Віктор, замість підтримати дружину, невдоволено прошепотів:
— Могла б і промовчати. Навіщо матері свято псувати?
Тоді Алла вперше серйозно подумала, що більше на ту дачу не поїде.
За тиждень Віктор повернувся з роботи задоволений.
— Я з мамою домовився. Наступні три суботи працюємо на дачі. Треба картоплю докопати, яблука зібрати, теплицю прибрати. Ірина приїде за врожаєм наприкінці місяця.
Алла саме різала хліб.
— А мене ти запитав?
— Про що?
— Чи хочу я три суботи поспіль працювати на городі.
Віктор роздратовано зітхнув.
— Знову починаєш? Це ж моя мати!
— А я твоя дружина.
— І що?
Ці два слова прозвучали так буденно, що Алла навіть не відразу знайшлася з відповіддю.
— Нічого, Вітю. Абсолютно нічого.
Наступного ранку вона відкрила сайт туристичної агенції.
Спочатку просто подивилася фотографії. Гори, дерев’яні будиночки, басейни, затишні ресторани. Потім побачила пропозицію на сім днів у Карпатах зі сніданками.
Вартість була цілком прийнятною. На власному рахунку Алла мала гроші, які відкладала на новий телефон.
Вона вагалася рівно десять хвилин.
Потім оплатила путівку.
У п’ятницю Віктор, як завжди, нагадав:
— Завтра о сьомій виїжджаємо. Не забудь рукавички. Мати казала, старі вже порвалися.
— Добре, — відповіла Алла.
Вона не збрехала. Просто не уточнила, що завтра о сьомій буде вже далеко від дому.
Коли чоловік заснув, Алла тихенько дістала валізу. Склала джинси, светри, зручне взуття, косметичку й книжку, яку не могла дочитати три місяці.
На кухонному столі залишила записку:
«Вітю, я поїхала відпочивати на тиждень. Їжа в холодильнику. Картопля на дачі. Ключі в тебе є».
О шостій ранку вона вже сиділа в потязі.
Віктор знайшов записку лише тоді, коли приїхав до матері.
Удома він поспішав, тому навіть не зазирнув на кухню. Вирішив, що Алла вийшла до магазину й під’їде пізніше.
— А де твоя жінка? — зустріла його Тамара Павлівна.
— Зараз буде.
Минуло пів години. Потім ще пів години.
Свекруха почала нервувати.
— Сонце вже високо! Ми так до вечора не впораємося.
Віктор зателефонував дружині.
І почув, що вона снідає в готелі.
Спочатку він не повірив. Потім розлютився. А коли Алла вимкнула телефон, пішов до матері й повідомив новину.
— Як це поїхала?! — Тамара Павлівна схопилася за серце. — А картоплю хто копатиме?!
— Я, мабуть.
— Один?! Та ти ж не впораєшся!
Віктор образився.
— Чого це не впораюся? Там що, складного?
Через дві години він уже знав відповідь.
Земля була важка після дощу. Лопата натирала долоні. Спина нила, сорочка прилипла до тіла, а мати кожні десять хвилин вигукувала з ґанку:
— Вітю, не кидай картоплю так! Поб’єш!
— Вітю, дрібну окремо складай!
— Вітю, ти там половину залишаєш!
Близько другої приїхала Ірина.
Вона вийшла з машини, оглянула викопані рядки й невдоволено скривилася.
— А чого так мало?
Віктор витер лоба.
— А ти не хочеш допомогти?
— Я? У мене манікюр свіжий. І взагалі, я дітей самих залишила.
— То навіщо приїхала?
— Мама сказала, що картоплю можна забирати.
Віктор подивився на сестру так, ніби побачив її вперше.
— Іро, я тут із восьмої ранку. Може, хоча б мішки допоможеш носити?
— Слухай, не треба на мені зриватися через свою дружину. Це ж не я тебе покинула посеред городу.
Ірина демонстративно розвернулася й пішла до будинку.
Надвечір Віктор ледве розігнув спину. Викопав трохи більше половини картоплі, а попереду ще чекали яблука й теплиця.
Він зайшов у будинок попросити води й почув голос сестри.
— Мамо, ти рієлторці дзвонила?
— Дзвонила. Каже, якщо ділянку привести до ладу, можна дорожче продати.
— От і добре. Головне, щоб теплицю прибрали й дерева обрізали. Покупці на занедбане не поведуться.
Віктор завмер біля дверей.
— А Вітьку поки нічого не кажи, — продовжила Ірина. — Бо ще впиратиметься. Нехай спочатку все зроблять. Алла ж завжди слухняна була, тільки цього разу щось показувати характер почала.
— Та повернеться, куди вона дінеться, — відповіла мати. — Віктор її швидко на місце поставить.
Він увійшов до кухні.
— Яку дачу ви збираєтеся продавати?
Обидві жінки здригнулися.
— Сину, ти не так зрозумів…
— Я все зрозумів. Ви вже покупців шукаєте?
Ірина першою опанувала себе.
— А що такого? Дача мамина. Вона має право.
— Має. А ми з Аллою сім років тут працювали для чого?
— Для здоров’я, — буркнула сестра. — Свіже повітря ще нікому не зашкодило.
Віктор раптом згадав слова дружини за святковим столом. Її втомлені очі, натерті долоні, прохання хоча б раз поїхати на озеро.
І власне незмінне: «Не вигадуй, у мами город».
— А гроші від продажу? — тихо запитав він.
Мати відвела погляд.
— Іринці потрібна допомога з квартирою. Вона ж дітей сама тягне.
— Зрозуміло.
Віктор вийшов надвір, сів на лавку й довго дивився на недокопану картоплю.
Уперше йому стало соромно не перед матір’ю, а перед дружиною.
Наступного ранку Тамара Павлівна знову винесла йому лопату.
— Синку, треба закінчувати. Ірина завтра приїде за мішками.
Віктор навіть не підвівся.
— Нехай Ірина й копає.
— Ти що таке кажеш?!
— Мамо, якщо продаєте дачу, наймайте людей. Або працюйте самі. Ми з Аллою більше сюди на город не їздитимемо.
Свекруха почервоніла.
— Це вона тебе налаштувала! Я так і знала!
— Алла зараз за триста кілометрів звідси. І вперше за багато років займається тим, чим хоче.
Віктор забрав куртку й поїхав додому.
У квартирі було незвично тихо.
Він відкрив холодильник, знайшов контейнер із котлетами, розігрів їх і сів вечеряти. На столі лежала та сама записка.
«Картопля на дачі».
Віктор перечитав ці слова кілька разів.
Потім набрав дружину.
— Алло, привіт. Як ти?
— Добре. Сьогодні на водоспад ходила.
— Красиво там?
— Дуже.
Він помовчав.
— Слухай, я хотів вибачитися.
— За що саме, Вітю?
Запитання застало його зненацька.
Раніше вистачало короткого «ну вибач», і конфлікт вважався вичерпаним.
— За те, що не слухав тебе. Що змушував їздити до матері. Що дозволяв Ірині забирати все, над чим ти працювала.
Алла мовчала.
— І ще… Мати дачу продавати зібралася. Ми про це навіть не знали.
— Ясно, — відповіла вона після паузи. — То ти образився, бо вас обдурили з дачею?
— Ні. Точніше, спочатку так. А потім зрозумів, що я сам із тобою так поводився.
— Вітю, я сім років тобі про це говорила.
— Знаю.
— Не знаєш. Бо ти один день там попрацював, а я сім років. І щоразу почувалася винною, коли хотіла просто відпочити.
Віктор не знайшов відповіді.
— Я повернуся в п’ятницю, — сказала Алла. — Тоді й поговоримо.
Коли Алла повернулася, квартира пахла запеченою куркою.
Віктор зустрів її біля дверей, забрав валізу й трохи незграбно поцілував у щоку.
На кухні стояла вечеря. Навіть салат був нарізаний.
— Я тут подумав, — почав він, коли вони сіли за стіл. — Може, наступного року купимо власну дачу? Невеличку. Щоб ніхто не командував. Для себе.
Алла повільно поставила склянку.
— Дачу?
— Ну так. Будемо вирощувати свої овочі. Відпочивати на природі.
Вона кілька секунд дивилася на чоловіка, а потім розсміялася.
— Вітю, чудова ідея! Тільки оформлюй її на себе. І сапу собі купи.
— Чому це?
— Бо я сім років відпрацювала на чужому городі. Тепер твоя черга насолоджуватися свіжим повітрям.
Віктор спробував усміхнутися, але швидко зрозумів, що дружина не жартує.
— То ти взагалі на дачу більше не поїдеш?
— Може, й поїду. У гості. Посиджу в затінку, вип’ю кави, почитаю книжку. А якщо захочу — допоможу. Але вирішуватиму сама.
Наступної суботи Алла прокинулася о дев’ятій. Віктор вже був на кухні й готував каву.
Телефон на столі задзвонив. На екрані висвітилося: «Мама».
— Вітю, — почула Алла гучний голос свекрухи, — ти коли приїдеш? Яблука ж обсипаються!
Чоловік глянув на дружину.
— Мамо, сьогодні ми нікуди не їдемо.
— Як це?! А яблука?!
— Запитай Ірину. Вона ж у нас підприємниця.
Він завершив розмову й поставив перед Аллою чашку кави.
— Може, сьогодні на озеро? — запитав обережно.
Алла зробила ковток і всміхнулася.
— Можна. Тільки спочатку я дочитаю книжку.
Віктор кивнув і більше не квапив.
А за містом, на шести сотках землі, Тамара Павлівна стояла біля яблуні й обурено розповідала сусідці, як невістка зіпсувала їй сина.
І лише одного не могла зрозуміти: чому жінка, яка сім років слухняно працювала на її городі, раптом вирішила, що має право на власні вихідні.
