Даринка з полегшенням видихнула, коли побачила біля під’їзду вантажівку для переїздів.
Майже рік сім’я, яка жила поверхом вище, була джерелом нескінченного шуму. Діти бігали з кімнати в кімнату в будь-який час доби, щось важке постійно падало на підлогу, а кожен ранок починався зі звуку, ніби хтось пересував меблі.
Але тепер усе закінчилося.
Сім’я виїхала.
Даринка спостерігала, як вантажники виносять останні коробки, і тихо посміхалася.
— Нарешті тиша, — прошепотіла вона.
Через два дні до квартири поверхом вище заселився новий мешканець.
Молодий, гарний, років на кілька старший за Даринку. Високий, темноволосий, завжди акуратно вдягнений. Коробки він носив сам і майже ні з ким не розмовляв.
Уперше вони зустрілися на сходах.
— Добрий день, — привітався він із легкою усмішкою.
— Добрий.
— Мене звати Дмитро.
— Даринка.
Після цього вони часто віталися, коли випадково зустрічалися в під’їзді.
Дмитро здавався тихим і стриманим. Він не приводив друзів, не вмикав гучну музику й узагалі не створював жодних проблем.
Даринка швидко вирішила, що їй пощастило із сусідом.
Була тільки одна дивна річ.
Запах.
Майже щовечора зі сходів тягнуло неймовірно приємним ароматом.
Кориця.
Яблука.
Ваніль.
Іноді запах був настільки сильним, що Даринка зупинялася посеред сходів і просто вдихала його.
Якось вона не втрималася й запитала:
— Ви печете?
Дмитро усміхнувся.
— Іноді.
— А що?
— Яблучний пиріг.
Даринка засміялася.
— Неймовірно пахне.
— Дякую.
На цьому розмова закінчилася.
Але відтоді запах кориці та печених яблук, здавалося, ставав дедалі сильнішим.
Поки одного разу Даринка не почула звук.
Спочатку їй здалося, що Дмитро пересуває меблі.
Цок.
Цок.
Цок.
Пауза.
Цок.
Цок.
Цок.
Здавалося, хтось ходить по квартирі у взутті з твердими підборами.
Але ритм був дивним.
Надто точним.
Майже музичним.
Наче хтось танцював.
Даринка почала чути цей звук пізно ввечері.
Іноді навіть після опівночі.
Спочатку вона не звертала уваги.
А потім одного разу прокинулася серед ночі.
Цок.
Цок.
Цок.
Цок.
Звук долинав просто зі стелі над її спальнею.
Даринка розплющила очі й подивилася вгору.
В іншому будинку було абсолютно тихо.
Цок.
Цок.
Цок.
Вона глянула на годинник.
2:17 ночі.
— Серйозно? — пробурмотіла вона.
Кроки припинилися.
Даринка перевернулася на інший бік і спробувала заснути.
Але через кілька секунд почула три тихі удари.
Не в двері.
У стелю.
Тук.
Тук.
Тук.
Даринка натягнула ковдру на голову.
Наступного ранку вона переконувала себе, що все це їй наснилося.
Минуло кілька днів.
Запах кориці та яблук нікуди не зникав.
Як і дивний цокіт.
Одного суботнього дня Даринка поверталася з магазину й побачила Дмитра біля входу в під’їзд.
У руках він тримав паперовий пакет.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт.
Дмитро подивився на пакет і усміхнувся.
— Яблучний пиріг.
— Я вже здогадалася.
Даринка засміялася.
Запах був неймовірним.
— Ви, мабуть, печете його щодня.
— Майже щовечора.
— І вам не набридає?
Дмитро на мить замовк.
Його усмішка ледь помітно згасла.
— Ні.
Чомусь від цієї відповіді Даринці стало не по собі.
Вона вирішила змінити тему.
— До речі, ви іноді чуєте цей дивний звук?
— Який?
— Цокіт нагорі.
Дмитро мовчав.
— Попередні сусіди були галасливими, — продовжила Даринка. — Але тепер усе якось дивно. Наче хтось ходить у взутті з твердими підборами.
На кілька секунд Дмитро застиг.
Потім знову усміхнувся.
— Старі дошки.
— Можливо.
— У таких будинках багато різних звуків.
Він сказав це настільки спокійно, що Даринка відчула себе трохи ніяково.
— Напевно.
Вона піднялася до себе.
Тієї ночі цокоту не було.
Не було його й наступної.
Майже тиждень панувала тиша.
Даринка вже почала думати, що все вигадала.
А потім одного вечора звук повернувся.
Цок.
Цок.
Цок.
Але тепер він був іншим.
Кроки рухалися до вхідних дверей Дмитрової квартири.
Даринка завмерла.
Вона чітко чула їх крізь стелю.
Цок.
Цок.
Цок.
Потім тиша.
Через кілька секунд:
Цок.
Цок.
Цок.
Кроки поверталися назад.
Даринка дивилася на стелю.
— Що він там робить?
Наступного ранку вона зустріла Дмитра на сходах.
Під його очима були темні кола.
— Ви не спали? — запитала вона.
Дмитро подивився на неї.
— Ні.
— Через цей звук?
Його обличчя змінилося.
— Ви його чули?
— Так.
Дмитро подивився на сходи, що вели до його квартири.
На мить він наче злякався.
А потім тихо сказав:
— Не хвилюйтеся.
— Що це означає?
— Нічого.
Він пішов.
Даринка дивилася йому вслід.
Щось було не так.
Через кілька днів Даринка вирішила купити Дмитрові невеликий подарунок.
Нічого особливого. Просто теплі домашні капці.
Вона вибрала зручну пару в магазині.
Прийшовши додому, поклала їх у паперовий пакет і навіть написала маленьку записку:
Для тихих вечорів.
Даринка ледь не засміялася сама з себе.
Того вечора запах кориці був сильнішим, ніж будь-коли.
Вона піднялася до Дмитрової квартири.
Постукала.
Тиша.
Постукала ще раз.
— Дмитре?
Ніхто не відповів.
Вона постукала втретє.
— Дмитре, це я.
І тоді почула.
Цок.
Цок.
Цок.
Прямо за дверима.
Даринка подивилася на них.
Звук припинився.
Вона постукала ще раз.
— Дмитре, я принесла вам дещо.
Довга пауза.
Нарешті з-за дверей почувся його голос:
— Залиште біля дверей.
Даринка насупилася.
— Я просто хотіла зробити подарунок.
— Будь ласка.
У його голосі було щось дивне.
Майже страх.
Даринка поставила пакет на підлогу.
— Добре.
Вона вже хотіла піти, але з квартири почувся тихий скрегіт.
Наче щось важке пересунули по підлозі.
Даринка завмерла.
— Дмитре?
Відповіді не було.
Вона швидко спустилася до своєї квартири.
Тієї ночі заснути не могла.
Рівно о 2:17 ночі цокіт почався знову.
Цок.
Цок.
Цок.
Даринка сіла на ліжку.
Цього разу звук був набагато гучнішим.
Здавалося, він долинав з усієї квартири над нею.
Цок.
Цок.
Цок.
Швидше.
Ще швидше.
А потім—
тиша.
Даринка чекала.
Нічого.
Вона нарешті лягла назад.
І саме тоді відчула запах кориці.
Він був настільки сильним, що здавалося, ніби запах заповнив усю спальню.
Даринка відчинила вікно.
До кімнати увірвалося холодне повітря.
Але запах не зник.
Наступного ранку пакета з капцями біля Дмитрових дверей уже не було.
Даринка відчула полегшення.
Можливо, все нарешті нормально.
Вона займалася своїми справами, але ввечері помітила дещо дивне.
На сходах були мокрі сліди.
Маленькі темні відбитки.
Один за одним вони тягнулися від Дмитрової квартири вниз.
Даринка присіла.
Це були не сліди взуття.
Вони нагадували відбитки тварини.
Але були надто великі.
І на кожному кроці підлоги торкалися лише дві вузькі точки.
Даринка швидко підвелася.
Саме в цей момент на верхньому майданчику з’явився Дмитро.
Він подивився на сліди.
Потім на Даринку.
Його обличчя зблідло.
— Ідіть додому, — сказав він.
— Що це?
— Ідіть додому, Даринко.
Вона ніколи не чула, щоб він говорив таким тоном.
— Що відбувається?
Дмитро повільно відступив.
— Сьогодні, — прошепотів він, — не приходьте нагору.
Після цього він зник у квартирі.
Двері зачинилися.
Даринка залишилася сама на сходах.
Тієї ночі вона намагалася про все забути.
Замкнула двері.
Зачинила штори.
Увімкнула телевізор.
Але об 11:43 вечора почула перший цокіт.
Цок.
Цок.
Цок.
Серце Даринки забилося швидше.
Звук ішов згори.
Потім він перемістився до сходів.
Цок.
Цок.
Цок.
Він спускався.
Даринка вимкнула телевізор.
Квартира поринула в тишу.
Вона слухала.
Цок.
Цок.
Цок.
Кроки зупинилися прямо за її дверима.
Даринка перестала дихати.
Настала довга тиша.
Потім пролунали три тихі удари.
Тук.
Тук.
Тук.
Даринка відступила від дверей.
Вона не відкривала.
Через кілька секунд кроки почали віддалятися.
Цок.
Цок.
Цок.
Вони знову піднялися нагору.
Даринка не спала до ранку. Наступного дня вона вирішила, що мусить дізнатися правду. Близько восьмої вечора вона піднялася на верхній поверх.
Зупинилася перед дверима Дмитрової квартири.
У коридорі було незвично тепло.
І дуже сильно пахло корицею та яблуками.
Даринка постукала.
Ніхто не відповів.
Вона постукала ще раз.
— Дмитре?
Тиша.
А потім—
Цок.
Цок.
Цок.
Даринка застигла.
Звук лунав просто за дверима.
Вона зробила крок назад.
— Дмитре?
Нічого.
Цокіт припинився.
Ручка дверей повільно опустилася.
Даринка хотіла втекти. Але замок уже клацнув. Двері прочинилися.
З квартири в коридор полилося тепле золотисте світло. А запах свіжоспеченого яблучного пирога став просто нестерпним.
Даринка стояла нерухомо.
— Дмитре?
Двері відчинилися ширше.
Даринка зазирнула всередину.
Квартира була пустою.
Меблів не було.
Ні телевізора.
Ні столу.
Нічого.
Посеред кімнати стояла лише стара дерев’яна піч.
А на підлозі поруч лежали капці, які вона подарувала Дмитрові. Даринка дивилася на них. Вони були запакованими.
І тут вона почула цокіт.
Позаду себе.
Цок.
Цок.
Цок.
Даринка повільно обернулася.
Дмитро стояв у дверях.
Але щось було не так.
Він усміхався. Не тією тихою, ввічливою усмішкою, яку вона знала. Це була дивна, неприродна усмішка. Даринка опустила погляд. І кров похолола в її жилах.
Вони дивно натягнулися на його ноги.
Бо з-під штанів визирали не людські ступні.
Там були темні роздвоєні копита.
Даринка відступила.
Дмитро нахилив голову.
— Я ж казав, що тобі не варто було приходити.
