— Сам запросив, сам і організовуй! І продукти купуй, і готуй, і гостей обслуговуй! — Оксана так грюкнула дверцятами холодильника, що задзвеніли банки на полицях.

— Ти що, зовсім здуріла? — Роман аж підскочив із дивана. — Завтра люди прийдуть, а ти мені таке заявляєш?

— А ти мене запитав, перш ніж їх запрошувати? Ні! То чому я маю два дні стояти біля плити, поки ти з родичами веселитимешся?

— Це моя родина, Оксано!

— А ми з Іванкою хто? Обслуговуючий персонал?

Роман роздратовано махнув рукою.

— Знову ти починаєш! Невже так важко раз на місяць нормально прийняти гостей?

— Раз на місяць?! Романе, минулої суботи ми святкували ювілей твоєї тітки, позаминулої — день народження Віталіка. А перед тим усі збиралися просто посидіти! Ти хоч пам’ятаєш, коли ми востаннє провели вихідні втрьох?

Чоловік не відповів. Він щиро не розумів, чому дружина так розлютилася через звичайне родинне застілля.

Роман Яременко виріс у великій родині. Його батько мав трьох сестер і двох братів, а ті — дітей, які давно обзавелися власними сім’ями. Усі жили в одному місті або неподалік, тому приводів зустрічатися вистачало.

Роман пишався тим, що родина тримається купи. Любив розповідати знайомим, як вони всі дружать, допомагають одне одному й ніколи не забувають про свята.

Оксана спочатку теж раділа такій згуртованості. Вона виросла єдиною дитиною, тому галасливі застілля, жарти й довгі розмови здавалися їй чимось особливим.

Перші роки після весілля вони збиралися в різних родичів. Але коли Яременки придбали простору трикімнатну квартиру, усе змінилося.

Спочатку Роман запропонував відсвяткувати новосілля. Оксана погодилася, хоча після ремонту грошей залишалося небагато. Вона три дні готувала, прибирала, позичала додаткові стільці в сусідів.

За місяць у них святкували день народження Романа. Потім хрестини племінника, річницю весілля тітки Галі, проводи Сергієвого сина на навчання.

Поступово родичі перестали навіть запитувати, де відбуватиметься наступне застілля.

— Ну що, Ромчику, у вас збираємося? — весело говорила тітка Галя телефоном.

— Звісно, приїжджайте!

І лише після цього Роман повідомляв дружині.

Оксана працювала бухгалтеркою. П’ять днів на тиждень проводила за комп’ютером, а вечорами допомагала дванадцятирічній Іванці з уроками, прала, готувала вечерю.

А вихідними замість відпочинку на неї чекали гості.

Треба було купити продукти, замаринувати м’ясо, нарізати салати, приготувати гарніри, спекти щось до чаю. Родичі любили домашнє, тому готові страви вважалися майже образою.

— Ой, Оксаночко, ну навіщо ті магазинні салати? — кривилася тітка Галя. — Ти ж у нас така господиня!

Чоловік допомагав по-своєму. Міг винести сміття, пересунути стіл або сходити по хліб. Але найбільшим його внеском залишалося вміння підтримувати веселу атмосферу.

Поки дружина метушилася між кухнею та вітальнею, Роман сидів із родичами, згадував дитинство й голосно сміявся.

А після застілля задоволено казав:

— От бачиш, як гарно посиділи! Треба частіше збиратися.

Найприкріше було те, що родичі ніколи не пропонували скинутися на продукти. Зате завжди знаходили, що покритикувати.

Одному салат був засолоний, іншому м’ясо пересушене, третій дивувався, чому немає його улюбленого торта.

Коли Іванці виповнилося дванадцять, дівчинка хотіла запросити подруг у розважальний центр. Але Роман вирішив, що спочатку потрібно відсвяткувати з родичами.

На застілля пішло стільки грошей, що розваги з подругами довелося відкласти.

— Мам, а наступного року можна буде без гостей? — запитала тоді донька.

Оксана не знайшла, що відповісти.

Тепер же чоловік повідомив, що запросив п’ятнадцять людей відсвяткувати день народження своєї матері. Хоча тиждень тому вони вже були на святкуванні в ресторані.

Саме тому й спалахнула сварка.

— Ти мене перед усіма осоромити хочеш? — обурювався Роман. — Я вже пообіцяв!

— От і виконуй обіцянку.

— А що я їм на стіл поставлю?

— Що приготуєш.

— Ти ж знаєш, що я не вмію!

— Навчишся. Я теж не народилася з умінням готувати на двадцять людей.

Роман був упевнений, що дружина охолоне й усе зробить, як завжди. Але наступного ранку Оксана спокійно пила каву, а на кухні не було навіть натяку на підготовку.

— Ти чого сидиш? Гості о третій!

— Я пам’ятаю. Ми з Іванкою йдемо в кіно, потім погуляємо.

— А продукти?

— Магазин через дорогу.

— Оксано, це вже не смішно!

— Я й не жартую.

О дванадцятій дружина з донькою вийшли з квартири. Роман залишився сам.

Спочатку він зателефонував тітці Галі й попросив допомогти з приготуванням.

— Ой, Ромчику, у мене спина болить. Я ж у гості йду, а не працювати!

Двоюрідна сестра Люда теж відмовилася. Сказала, що цілий тиждень працювала й хоче відпочити.

Роман поїхав у супермаркет. Набрав м’яса, овочів, ковбаси, сиру, напоїв. На касі ледь не присвиснув від суми.

Повернувшись, узявся готувати. Картопля розварилася, м’ясо підгоріло, а салат вийшов таким, що він сам не захотів його куштувати.

Довелося замовляти піцу.

Коли гості почали сходитися, на кухні стояв дим, а Роман бігав між плитою та дверима.

— А де Оксанка? — здивувалася тітка Галя.

— У кіно.

— Як у кіно? А хто гостей прийматиме?

— Я.

Тітка зазирнула на стіл і скривилася.

— Це що, весь святковий обід?

— А що не так?

— Ну, Ромчику, ми ж не піцу їсти прийшли! Де холодець, салати, запечене м’ясо?

— Не встиг приготувати.

— Оце дружина в тебе! Залишила чоловіка самого перед гостями!

Роман промовчав.

За столом родичі продовжували нарікати. Люда запитала про салат без майонезу, дядько Петро не знайшов улюбленої закуски, а Віталік пожартував, що наступного разу треба приходити зі своїми бутербродами.

Романові раптом стало зовсім не смішно.

Оксана з Іванкою повернулися близько восьмої вечора.

У квартирі було гамірно. На столі стояли брудні тарілки, порожні коробки й чашки. На підлозі валялися серветки.

— О, наша мандрівниця повернулася! — вигукнула тітка Галя. — Гарно погуляла, поки чоловік мучився?

— Дуже гарно, дякую.

— А ми тебе чекали. Думали, хоч чаю зробиш.

— Чайник на кухні. Почувайтеся як удома.

Тітка обурено підтиснула губи.

— У наш час жінки і працювали, і дітей ростили, і гостей приймали. Ніхто не скаржився!

Оксана зупинилася.

— А чому ж ви, тітко Галю, не допомогли Романові? Він казав, що просив.

— Я в гості прийшла!

— От і я сьогодні вирішила відпочити.

У кімнаті запала тиша.

— Ти що, хочеш посварити Романа з родиною? — втрутилася Люда.

— Ні. Я хочу, щоб у власному домі мене перестали сприймати як безкоштовну кухарку.

Роман сидів мовчки. Вперше він не став захищати родичів.

Незабаром гості почали розходитися. І цього разу ніхто не запропонував зібратися наступними вихідними.

Коли двері зачинилися, Роман повернувся до дружини.

— Могла б хоча б попередити раніше.

— Я попереджала тебе роками. Ти просто не слухав.

Він хотів заперечити, але згадав, скільки разів відмахувався від її скарг.

— Я сьогодні витратив майже п’ять тисяч, — тихо сказав він.

— А скільки, по-твоєму, витрачала я?

Роман опустив очі.

— І ще треба прибрати, — додала Оксана. — Але цього разу я цього не робитиму.

Наступного ранку чоловік майже дві години мив посуд, витирав стіл і прибирав кухню.

Коли задзвонив телефон, він саме відчищав пригорілу сковорідку.

— Ромчику, — почала тітка Галя, — Оксана вже відійшла? Бо вчора вона дуже негарно поводилася.

— Тітко Галю, а чому ви не допомогли мені готувати?

— Я ж пояснила, що спина болить!

— А Оксана після роботи теж утомлюється. Тільки її ніхто не питає.

— Це вона тебе проти нас налаштувала?

— Ні. Просто я вперше побачив, скільки всього вона робить.

Тітка образилася й поклала слухавку.

За три тижні наближався день народження дядька Петра. Родичі знову запропонували зібратися в Яременків.

Цього разу Роман відповів, що можна зустрітися в кафе, де кожен оплатить своє замовлення.

Родинний чат миттєво ожив.

Тітка Галя написала, що це дорого. Віталік поскаржився на фінансові труднощі. Люда запропонувала перенести зустріч, а дядько Петро заявив, що не бачить сенсу святкувати, якщо кожен платить за себе.

Роман довго дивився на повідомлення.

— Цікаво виходить, — нарешті сказав він дружині. — Коли платили ми, усі могли.

Оксана лише знизала плечима.

— Слухай, — несподівано запропонував Роман, — а давай у неділю підемо з Іванкою в той ресторан, який вона давно просила відвідати?

— А як же дядько Петро?

— Привітаємо телефоном. Подарунок завеземо іншим днем.

У неділю вони вперше за довгий час провели день утрьох. Після обіду гуляли парком, купили морозиво й домовилися наступними вихідними поїхати за місто.

Увечері Іванка прикріпила на холодильник записку: «Наступна субота — тільки для нас трьох. Гостей не запрошувати!»

Роман прочитав її й усміхнувся.

А коли тітка Галя вкотре зателефонувала з пропозицією «просто посидіти», він уперше без жодних виправдань відповів:

— Не вийде. У нас свої плани.

— Які ще плани? Ми ж родина!

— От саме тому, тітко Галю. Я хочу нарешті провести час зі своєю родиною.

Оксана почула ці слова з кухні й усміхнулася.

Велика рідня нікуди не зникла. Просто тепер родинні свята перестали бути обов’язком однієї жінки.

Бо гостинність закінчується там, де одні постійно відпочивають, а інші за це платять і працюють.